[pic]
Реферат на тему:
“Життя та діяльність І.П.Котляревського”
Працювали:
Ю.Марченко, П.Хегай.
Вступ
Іван Петрович Котляревський – класик нової української літератури – автор
перших, справді національних творів – нев’янучої “Енеїди” і безсмертної
“Наталки Полтавки”, поява яких знаменувала собою початок нової доби в
історії нашої культури. Котляревський був талановитим національним поетом і
драматургом, що в своїх книгах, написаних живою народною мовою, виступив
яскравим самобутнім співцем рідної землі, підніс ряд гуманних ідей на
захист простих людей з народу і гостро засудив паразитизм, неуцтво,
розбещеність панівних верств феодально-кріпосницького суспільства.
Звернувшись до народного життя і народної мови, ввівши їх у свої твори,
Котляревський спрямував українську літературу на нові шляхи – становлення і
розвитку національної літератури. Саме тому йому, як найбільш талановитому
із попередників основоположника нової української літератури Т.Г.Шевченка,
й належить одне з найпочесніших місць у літературі першої половини ХІХ ст.
Біографія письменника
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня
ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом в
Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над
Ворсклою й пройшли дитячі та шкільні роки Котляревського в обстановці, дуже
близькій до сільської. З будиночка Котляревських відкривався чарівний
краєвид: тиха, спокійна річка Ворскла, оспівана в багатьох піснях,
стародавній монастир, собор, потопаючі у вишневих садках невеликі
будиночки. Полтава в ті часи була спочатку “полковим” містом, а потім (з
1796 р.) стала повітовим центром Малоросійської губернії. Лише з 1802 року,
коли було утворено Полтавську губернію і Полтава стає її центром, місто
починає зростати і впорядковуватися.
-2-
Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Відомо
лише, що в 1780 -1789 роках він перебуває у Полтавській духовній семінарії,
де учителями були колишні вихованці Київської академії і Харківського
колегіуму, які в навчанні й вихованні дотримувалися ще старих схоластичних
традицій. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови.
Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі з кращими
творами римської літератури, зокрема з “Енеїдою” Вергілія.
Але в семінарії під впливом віянь нового життя поруч з старими,
мертвими мовами запроваджується вивчення російської, французької та
німецької мов. Семінаристи вивчають також твори російських поетів ХVІІІ ст.
– Ломоносова, Сумарокова, Тредіаковського, що, звичайно, не могло не
збудити в них інтересу й до сучасної російської літератури.
Все це мало вплив на початок літературної діяльності Котляревського, на
його захоплення віршуванням. Як свідчить перший біограф письменника С.П.
Стеблін-Камінський, Котляревський ще в юному віці “мав пристрасть до
віршування і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і
вдалі, що товариші його по семінарії прозвали “рифмачем”.
1789 р. Котляревський вибуває з семінарії, не закінчивши її повного
курсу. Хоч точних пояснень причин залишення ним семінарії немає, але,
напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала кар’єра
церковнослужителя. Спочатку він служить чиновником у різних полтавських
канцеляріях, далі був домашнім учителем у поміщицьких родинах в різних
місцевостях Полтавщини. У ці роки уважно приглядається до життя
українського народу, вивчає його побут, звичаї, фольклор, мову. На цей час
– середина 90-х років ХVІІІ ст. – і припадає початок роботи Котляревського
над поемою “Енеїда”.
-3-
Дванадцять років (1796 – 1808) перебував Котляревський на військовій
службі. Сіверський полк, в якому він служив, приймав участь у задунайському
поході російської армії 1806 – 1807 рр. під час російсько-турецької війни.
За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень
його було декілька разів нагороджено, надано офіцерський чин капітана. Але
і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це
свідчить його “Пісня на новий 1805 год князю Куракіну”, написана в 1804
році.
Слід зауважити, що на початку ХІХ ст. Котляревський уже був широко
відомий як письменник, як автор поеми “Енеїда”, перші три частини якої
з’явились двома виданнями (1798 і 1808 рр.) навіть без його відома і згоди.
І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця – конотопського
поміщика Максима Парпури, що проживав тоді в Петербурзі (про це свідчать і
висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 р., підготовленого
вже ним самим, і згадки про “якусь особу мацапуру” в доданій строфі третьої
частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні “Енеїди” заслуговує лише
схвалення і є фактом позитивним в історії літератури. Крім того, поема була
поширена і в рукописних списках.
Вийшовши у відставку і не влаштувавшись на службі в Петербурзі,
Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810 р.
посаду наглядача в “Будинку для виховання бідних дворян”. Це був своєрідний
навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не тільки дворян,
але й вихідців з інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували
схоластичні, богословські предмети, то в цьому “Будинку” головна увага
приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям,
гімнастиці. Котляревський з любов’ю ставився до вихованців, дбав про їх
щоденний побут і навчання.
-4-
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові
було доручено сформувати 5-й козачий полк, з чим він справився швидко й
успішно. Проте йому не довелося брати безпосередньої участі в боях.
Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський з запалом віддається
театральній діяльності. Він бере участь в улаштуванні любительських вистав,
виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна. У 1816 р.
його було призначено директором Полтавського театру, і, коли незабаром в
Полтаві виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак
Щепкін, Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного
мистецтва. Він здружується з Щепкіним, сприяє викупові його з кріпацтва,
пише спеціально для нього п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”,
які й були з успіхом поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність
Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818-1821) приносить
відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього
далеко поширюється добра слава.
Взагалі, Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-
мистецьким життям країни, тримав тісні зв’язки з цілим рядом письменників,
журналістів, науковців.
Ніхто в Полтаві краще за нього не знав пам’яток старовини, ніхто краще
не розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато
допомагав вченим – історикам і етнографам – Б.Бантиш-Каменському, авторові
кількатомовної “Истории Малой России”, І.Срєзнєвському, В.Пассекові.
Зокрема слід відзначити близькість українського поета до декабриста
М.М.Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського генерал-
губернатора. Один із організаторів товариства “Союз благоденства”, палкий
прихильник республіканського ладу, М.М.Новиков увів Котляревського в
засновану ним масонсь-
-5-
ку ложу “Любов до істини”, очевидно, підготовляючи його до вступу в
товариство. Поруч з Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Бестужевим-
Рюміним М.М.Новиков був одним із видатних діячів декабристського руху, і
його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, напевно, теж не минула б
найсуворіша кара царя.
Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед Котляревським мету й
завдання декабристів, як поставився письменник до їх програми, але і
характер громадської діяльності і творчість Котляревського свідчать про те,
що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими. Знаменним є й те,
що українського письменника у 1821 р. було обрано почесним членом “Вільного
товариства любителів російської словесності”, в якому на той час керівну
роль відігравали поети-декабристи і літератори, ідейно близькі до них –
Ф.Глінка, К.Рилєєв, М.Бестужев, О.Бестужев, М.Гнєдич, А.Корнілович.
Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчості Котляревського
(це виявилося у щирій симпатії до простих людей, в засудженні жорстокості
кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна
твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення
суспільства. У своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на
позиціях поміркованого просвітительства, надіючись на мирне розв’язання
соціальних суперечностей.
В ці роки Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У 1827 р. йому
довелося зайняти ще й посаду попечителя “богоугодных заведений” (так
називалися тоді лікувальні заклади і богадільні). І на цій службі він
виявив себе простою, щирою, гуманною людиною. Як показують свідчення
сучасників, будинок Котляревського намагалися відвідати всі проїжджаючі
через Полтаву. Письменник теж любив бувати в сім’ях жителів Полта-
-6-
ви, завжди тепло й щиро розмовляв з людьми.
Жив Котляревський скромно і просто. “Під скромною простотою українця, —
пише його біограф С.П.Стеблін-Камінський, — Котляревський приховував
найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням… подавав тим,
що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав,
покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любив
бувати в товаристві, був люблений і шанований у вищому колі і в середньому;
був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати
розумно й весело, часто вживав алегорично, завжди до речі і з вигадливістю,
приказок і різних місць з книг… Мова його відтінювалась малоросійським
наріччям, але була жвава, оригінальна усмішка раз у раз вигравала на
устах”.
Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси вдачі
Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору й
сатири. Гуманний і доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим і
нещадним у висвітленні негативних життєвих явищ і осіб. Письменник виявляв
виключне знання народного гумору й сатири, глибоку обізнаність з
українською етнографією і фольклором. Він знав безліч приказок і
прислів’їв, афоризмів і пісень, якими завжди пересипав свою мову; любив
розповідати анекдоти, часто вигадуючи їх сам.
У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і виходить у
відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його
безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він
відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим все
своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося
населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові
і простій, щирій, гуманній людині.
30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито
-7-
пам’ятник першому класикові нової української літератури.
М.Коцюбинський у своїй промові на цьому святі образно визначив роль
І.П.Котляревського в розвитку української культури, підкресливши, що
“забуте й закинуте під сільську стріху слово, немов фенікс з попелу,
воскресло знову… і голосно залунало на весь світ” з його творів.
Ці слова М.Коцюбинського ніби розшифровували рядки Т.Г.Шевченка з його
поезії “На вічну пам’ять Котляревському”, що вибиті бронзою красувалися на
постаменті пам’ятника, встановленого на могилі письменника:
Будеш, батько, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Джерело:
1. П.К.Волинський. Іван Котляревський. Життя і творчість. Держлітвидав
України, вид. І.К., 1951, вид. 2, К.,1955.
2. Є.П.Кирилюк. І.П.Котляревський і його значення в історії української
літератури. Передмова до 2 тома Повного зібрання творів І.П.Котляревського,
В-во АН УРСР, К., 1953.
3. І.І.Пільгук. Життя і творчість І.П.Котляревського. Стенограма публічної
лекції, К., 1954.